Як відомо, стаття 156 Кримінально-процесуального кодексу України щодо строків тримання під вартою встановлює, що такі строки не можуть бути більшими, аніж два місяці. Однак, якщо у цей строк, розслідування справи закінчити неможливо, а підстав для скасування чи заміни запобіжного заходу на більш м'який немає, він може бути продовжений до 4 місяців суддею того суду, який виніс постанову про застосування запобіжного заходу. Питання про продовження строків до 9 місяців вирішується суддею апеляційного суду, до 18 місяців - суддею Верховного Суду України. Тобто, якщо взяти апеляційний суд, то в цій категорії справ, він виносить постанову як суд першої інстанції.
Інша норма КПК, яку містить частина 1 ст. 383, говорить про те, що в касаційному порядку можуть бути перевірені постанови апеляційного суду, постановлені ним як судом першої інстанції. Касаційна скарга на таку постанову може бути подана захисником протягом одного місяця з моменту проголошення постанови.
Начебто, все ясно. І керуючись цими нормами КПК України, постанови апеляційного суду щодо продовження строків тримання під вартою, винесені ним як судом першої інстанції, можуть бути перевірені в касаційному порядку.
Однак, здається, без колізій українське законодавство просто не може існувати. Так згідно статті 165-3 КПК України про порядок продовження строків тримання під вартою: «Постанови судді апеляційногоі Верховного Суду України оскарженню не підлягають, на них не може бути внесено подання прокурора».
Як наслідок, ми маємо прямий конфлікт норм, що містить в собі Кримінально-процесуальний кодекс України (стаття 165-3 и ч.1 статті 383). Тому на практиці Закон не дає відповіді, в який порядок підозрювані, обвинувачені, або їх представники, можуть оскаржити постанову про продовження строків тримання під вартою, що винесене апеляційним судом, як судом першої інстанції.
Верховний Суд в своїй Постанові Пленуму від 25 квітня 2003 року N 4 «Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства»), визначає наступне:
«2. За змістом ст. 1652 КПК (зокрема ч. 7) вирішення питання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту віднесено виключно до компетенції місцевих судів. У зв'язку з цим апеляційні суди не вправі брати до провадження і розглядати по суті подання про обрання такого запобіжного заходу».
Однак в даній Постанові Пленуму, «ані пари з вуст» про те, який суд, має виносити постанову про продовження строків тримання під вартою, і як наслідок, в якому порядку, що передбачений Законом, можна оскаржувати відповідні постанови.
На практиці проблема залишається. Годі й казати, що з огляду на передвиборчі настрої законодавців, хтось з них візьметься за вирішення цієї колізії на законодавчому рівні. Але ж є Верховий Суд України, який може своїми роз’ясненнями внормувати судову практику з цього питання. Чи Україна буде й надалі в очікування навали рішень Європейського Суду з прав людини по цій категорії справ?
Олег Паламарчук,
Глава Национальной коллегии адвокатов, Киев
