ЗАХИСТ ПРАВ НА ЗЕМЛЮ

Захист прав на землю завжди залишається одним з найгостріших питань соціального розвитку суспільства і є однією з гарантій держави. За великим рахунком, земельні права в якості складової змісту земельних правовідносин встановлюються для досягнення певного законного інтересу суб’єктів цих відносин, який пов’язаний з конкретною земельною ділянкою та передбачають можливість цих суб’єктів діяти певним чином, а також вимагати певної поведінки від інших осіб, для задоволення власного законного інтересу в сфері використання, відтворення та охорони земель.

Порушення земельних права може відбуватися внаслідок неправомірної дії (обмеженнях права на землю, перешкоджання у здійсненні права на землю, заподіяння збитків землевласникам та землекористувачам тощо) та/або бездіяльності (не видання відповідного акту чи не прийняття рішення, або затягування) з боку інших осіб або організацій. В законодавстві поняття „захист права” частіше за все має достатньо абстрактний характер і означає можливість держави, її органів захищати ті чи інші права, не конкретизуючи, йде мова про захист порушених прав або про гарантії, форми реалізації прав, що не порушені. Так, Конституція України містить імперативи про те, що „держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки” (ст. 13). Галузеві, зокрема кодифіковані, нормативно-правові акти вказують, на захист яких конкретно права суб’єктів спрямовується правове регулювання їх норм. Скажімо, глава 23 Земельного кодексу має назву „Захист прав на землю”, в статтях якої конкретизується, що відповідні правові засоби спрямовані на захист прав землевласників та землекористувачів, відповідно, права власності та права користування земельною ділянкою. Земельний кодекс оперує поняттям „захист прав на землю”, та відносить категорію, що розглядається, до гарантій відповідних прав, висновок про що слідує з аналізу розміщення статей, глав та розділів кодексу. Деякі законодавчі акти вказують, що захист спрямований саме на порушені права. Наприклад, в Законі України „Про охорону навколишнього природного середовища” (зі змінами та доповненнями), у ст.10 вказується, що „порушені права громадян у галузі охорони навколишнього природного середовища мають бути поновлені, а їх захист здійснюється в судовому порядку відповідно до законодавства України”. В той же час, Земельний кодекс встановлює, що порушені права землевласників та землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом (ст.90, 95).
Важливо те, щоб у підсумку суб’єктивне земельне право було захищене, а це вимагає реалізацію як матеріальних, так і процесуальних норм, які покликані регулювати окремі аспекти цього складного явища. Важливими є не стільки окремі елементи, скільки їх збалансована сукупність, яка дозволить захистити порушене право.
Земельне законодавство передбачає змішаний, тобто адміністративно-судовий порядок захисту земельних прав. Мається на увазі, що громадяни та/або юридичні особи вправі звертатися за захистом своїх земельних прав до правоохоронних органів, органів адміністративної чи судової юрисдикції, які зобов’язані в межах своїх повноважень розглянути такі звернення та застосувати відповідні способи захисту порушених прав. Така форма захисту передбачає ініціювання процесу, в якому чільне місце посідає діяльність органів держави і місцевого самоврядування, оскільки саме така форма захисту прав уособлює частину законодавчо-закріпленого механізму забезпечення державою земельних прав громадян, зокрема, захист останніх від порушень з боку будь-яких осіб. Пункт 1 статті 158 Земельного кодексу України містить вичерпний перелік органів, які компетентні розглядати земельні спори, як-то: суди, органи місцевого самоврядування та органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Додатково, виходячи із змісту відповідних статей Конституції України, а також деяких законодавчих актів, захист земельних прав може бути здійснений шляхом звернення до органів прокуратури та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Відповідно до п.2 ст. 124 Конституції юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі. З метою захисту права власності на землю та забезпечення адміністративно-територіального устрою Земельний кодекс визначає спори, які повинні розглядатись виключно судом. Зокрема, п.2 ст. 158 визначає, що виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян, і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, районів та областей. Водночас чинним Земельним Кодексом передбачається позасудовий порядок вирішення земельних спорів органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів, а також окреслено коло земельних спорів, підвідомчих даним органам. Можливість захисту земельних прав громадян за допомогою звернення до органів місцевого самоврядування передбачена ст.158 ЗК шляхом визначення повноваження зазначених органів щодо вирішення земельних спорів. Обсяг і межі повноважень районних у містах рад та їх виконавчих органів у сфері земельних відносин (у тому числі й щодо вирішення земельних спорів) визначаються відповідними міськими радами за узгодженням з районними у містах радами з урахуванням загальноміських інтересів та колективних потреб територіальних громад районів у містах. Зазначене положення міститься у п.3 ст. 41 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”, яка дубльована у ст. 11 Земельного Кодексу.
Його зміст дозволяє виділити чотири види таких спорів: 1) спори з приводу володіння, користування та розпорядження земельними ділянками земельними ділянками, що являють собою власне земельні спори; 2) спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей; 3) спори з правил добросусідства, встановлення обмежень щодо використання земель та земельних сервітутів; 4) спори пов’язані із земельними відносинами.
На мою думку, така ситуація певною мірою нівелює значення розгляду земельних спорів іншими органами, ніж судові, оскільки „останнє вирішальне слово” завжди належить суду. З іншого боку, варіантність шляхів вирішення земельних спорів з питань, визначених Земельним Кодексом, по-перше, надає більше можливостей громадянам у захисті земельних прав, та, по-друге, дозволяє дещо полегшити роботу судової системи та прискорити розгляд справ щодо меж земельних ділянок та додержання правил добросусідства.
Дмитро ЗЕНКІН  Юридична фірма «Справедливість»